Bizzarrini Manta: Коли Джуджаро вирішив переписати правила за 40 днів

Якщо ви вважаєте, що сучасні суперкари виглядають сміливо, подивіться на те, що відбувалося у 1968 році. Bizzarrini Manta не була просто черговим концептом для виставки — це був маніфест новонародженої студії Italdesign (Italdesign) та її засновника Джорджетто Джуджаро (Giorgetto Giugiaro). Пристрій, що нагадував наконечник стріли, не просто шокував публіку в Турині, а заклав фундамент для дизайну спортивних автомобілів на десятиліття вперед.

Народження легенди в режимі дедлайну

Історія Manta почалася з авантюри. У лютому 1968 року Джорджетто Джуджаро разом із Альдо Мантовані (Aldo Mantovani) заснували власну компанію. Часу на розкачку не було: до Туринського автосалону залишалося обмаль часу, а молодій студії потрібен був гучний дебют. Джуджаро вирішив створити щось радикальне, маючи в запасі лише 40 днів. Це був справжній марафон, де за шість тижнів пройшли шлях від дерев'яного макета до готового прототипу.

Основою для проєкту стало шасі гоночного автомобіля Bizzarrini P538. Ця машина мала блискучу, але коротку кар'єру в ендуранс-перегонах, поки зміна регламенту не виставила її за двері великого спорту. Джуджаро викупив одне з шасі у самого Джотто Біззарріні (Giotto Bizzarrini) та перетворив його на платформу для своїх футуристичних фантазій. Трубчаста рама та середньомоторне компонування дозволили створити силует, який сьогодні ми називаємо «клиноподібним».

Технічна начинка та «теоретична» швидкість

Під капотом (хоча в цій машині важко зрозуміти, де закінчується капот і починається дах) розмістили американське «серце» — V8 марки Chevrolet об'ємом 5.4 літра. Двигун видавав близько 400 к.с., що для кінця шістдесятих було показником космічного рівня. Інженери стверджували, що Bizzarrini Manta здатна розігнатися до 330 км/год. Щоправда, перевірити це на практиці тоді не вдалося: через поспіх прототип довгий час залишався статичним об'єктом, де електрика та механіка працювали лише «на папері».

Три місця та боротьба за оглядовість

Найбільш радикальним рішенням став салон. Завдяки значній ширині кузова у 1855 мм, Джуджаро зміг розмістити три сидіння в один ряд. Водій сидів рівно посередині, а двоє пасажирів — трохи позаду з боків. Ця схема з'явилася за чверть століття до того, як її популяризував McLaren F1. Проте така посадка та екстремальний нахил лобового скла у 15 градусів створили проблему: водій бачив лише небо та край капота.

Для покращення оглядовості Джуджаро додав під основним склом ще одну прозору панель та три прорізи в капоті. Це дозволяло хоч якось орієнтуватися у просторі під час маневрування.

Габарити автомобіля також дивували: при довжині 4100 мм він мав висоту всього 1055 мм. Це був справжній «низький політ» над асфальтом. Оригінальний колір — бірюзовий із помаранчевими акцентами — мав нагадувати про морського ската, на честь якого і назвали проєкт. Пізніше машину перефарбовували в червоний та сріблястий, але після реставрації на початку 2000-х їй повернули історичну ліврею.

Сьогодні цей автомобіль вважається однією з найважливіших робіт в історії марки Bizzarrini та всього італійського дизайну. Він довів, що навіть гоночне шасі можна перетворити на витвір мистецтва, якщо у вас є трохи таланту та дуже багато кави для безсонних ночей.