Телевізійна техніка минулої епохи: фоторепортаж із музею телебачення у телецентрі «Олівець»

Окрім загальнодоступних звичних усім нам музеїв існують музеї, розташовані на закритих територіях, куди потрапити не так просто (хоча, як показує практика, не так вже й складно, було б бажання). Музей телебачення, розміщений на території телецентру, відомого всім киянам як «Олівець», саме з таких. Редакція gg продовжує цикл репортажів з цікавих музеїв техніки, які ми відвідуємо зі смартфонами Xiaomi. І зараз йтиметься про історію телебачення в Україні, а також історію фото- та відеотехніки, поєднану з відвідуванням цікавого самого по собі місця — телецентру.

Сайт: tv.suspilne.media/museum/

Адреса: Київ, вул. Юрія Іллєнка, 42 (мапи Google)

Телефон: (044) 481 43 64

Ціна квитка: 350 грн (дитячий 250 грн)

Оплата карткою: ні

Варто сказати, що офіційно біля музею телебачення у телецентрі абсолютно інші тарифи (у рази дешевше, може навіть є можливість оплати екскурсії карткою), але я обрав легший та простіший шлях — зовнішнє екскурсійне бюро, що пропонує екскурсії зі зрозумілими датами та часом проведення групової екскурсії. Якщо йти на екскурсію офіційним шляхом, то потрібно заповнювати веб-форму та чекати на відповідь, не знаючи заздалегідь, коли вам запропонують ту чи іншу екскурсію. Натомість є можливість окремих екскурсій для студентів спеціалізованих професій зі спеціальними цінами — усім студентам-журналістам варто скористатися нею, навіть якщо вони не планують працювати на телебаченні. Моя екскурсія включала, окрім музею телебачення, ще відвідування студії новин, цех декорацій та оглядовий та недобудований майданчик на 22 поверсі, де відкриваються краєвиди Києва у всіх напрямках. 

Моя екскурсія розпочиналася о 19.00, у п'ятницю, коли будівля телецентру пустіє (можливо, тому й з'являється можливість відвідати студію новин). А ще це дозволило зробити камерою смартфона кілька нічних знімків, включаючи панорамні краєвиди Києва наприкінці екскурсії. Об'єкт режимний, тому заздалегідь потрібно повідомити організаторам свої ПІБ та дату народження (навіщо саме дата, не дуже зрозуміло, мабуть, охороні потрібен вік). На вході документів ніхто не питав, достатньо було б назвати себе, щоб охоронець знайшов ім'я у списку. Усередині, само собою, зараз потрібно носити маску.

Інтер'єри телецентру

Вхід з'єднаний з вежею «Олівця» довгим коридором. Взагалі довгих коридорів у телецентрі багато, і наш екскурсовод проводила паралель з лабіринтом коридорів з фільму «Чародії», який знімався у реальному телецентрі.

Інтер'єри всередині нагадали мені будівлю моєї alma mater, що не дивно — проєктували їх приблизно в один час (та й розташовані вони теж, за київськими мірками, поруч). Такі ж сходи, стіни з гранітною плиткою та балкони, що оперізують вільні простори. Хіба що група ліфтів зроблена, як і належить хмарочосу, в одному місці, у центрі будівлі. Зараз телецентр — це місце розташування суспільного телебачення, про що говорять різні написи та інсталяції. Усередині є кілька арт-об'єктів, наприклад, напівсфера з писанок або національні костюми різних регіонів України.

Студія новин

Перше місце, куди ми вирушили, — це реальна студія новин. Це величезний павільйон, обвішаний чорною тканиною з усіх боків. Він розбитий на 5 окремих зон, де знімають різні новини — від політики та спорту до погоди. Мало того, що все можна фотографувати, усіх запрошують сісти за будь-який стіл ведучого та зробити селфі.

Не втримався від такої портретної зйомки і я. Окрім місця ведучого, можна стати за будь-яку телекамеру і зробити селфі з нею.

Під стелею висить безліч самої різної освітлювальної техніки. У телебачення свої закони, що включають обов'язкове гримування всіх, кого знімають крупним планом (на вулиці, звичайно ж, нікого не гримують, але якщо вас запросили на зйомку в студію, то вхід туди лише через гримерну), а також спеціальне освітлення.

Там же розміщені великі вентиляційні труби, що забезпечують кондиціювання повітря. Коли вся ця техніка увімкнена, і в студії знаходяться десятки людей, все це має виділяти величезну кількість тепла.

Студійні камери із телесуфлерами, якими знімають випуски новин на Суспільному. Я от дотепер жодного разу в житті не бачив їх наживо. Звичайно, вони вимкнені, і побачити, як вони працюють і якого розміру там шрифт, не можна, але все одно цікаво. 

Окрім картинки, телебачення це ще й звук. Всі ведучі та гості студії використовують радіомікрофони з кріпленням на петличці. Це обладнання дозволяє використовувати різні частоти кожного мікрофона. Призначення цих штативів із пластинами компанії Sennheiser екскурсовод до пуття пояснити не змогла (мабуть, я був першим таким скрупульозним, що поставив про них питання), сказала лише, що вони потрібні для «розсіювання» звуку, що б це означало.

Цех із виробництва декорацій

Загалом, звичайно, цех — це голосно сказано. Це просто напівпідвальне приміщення з можливістю заїзду з вулиці вантажівкою. Тут виробляють нові декорації для зйомок (використовується картон або плексиглас), а також зберігають старі.

Єдине, що там виглядає цікавим арт-об'єктом — це голова ведучого Майкла Щура з картону, яку створили для якогось вже закритого проєкту.

Музей телебачення

Музей телебачення – це просто відведений закритий простір у холі телецентру. Він не дуже великий за площею, там лише два приміщення, але всі вони під зав'язку напхані експонатами, зібраними за багато років самими співробітниками телецентру. Сам музей відкрився у 2006 році, телецентр будувався з 1983 по 2001 рік, і частина співробітників застали ще часи, коли державне телебачення знаходилося за адресою Хрещатик, 26, у самому центрі Києва (зараз там державна радіокомпанія).

Перше, що зустрічає відвідувачів на вході до музею – це макет проєкту телецентру. Він включав паркову зону, концерт-хол у вигляді котушки з кінострічкою. Але все це так і не добудували, як і ресторан з оглядовими видами, місце для якого зараз виглядає як будівельний майданчик. Макет дає уявлення, чому телецентр називають олівцем — завдяки загостреному пірамідальному даху, який вінчає свічку будівлі. 

У смартфонах Xiaomi є режим зйомки "Відеоблог", що дозволяє робити короткі, до хвилини відеоролики з декількох фрагментів. Достатньо обрати один з 19 шаблонів, зняти почергово кілька планів (дуже добре, що їх необов'язково знімати поспіль, як зробив я, можна повернутися до недознятого ролика будь-якої миті, хоч наступного дня), після чого смартфон сам змонтує відео, додасть ефекти/переходи та накладе звук.

І ось обладнання «кам'яної доби» телебачення. Це «шафа камерних каналів» під назвою С-1671-1 з 1988 року. Вона призначена для налаштування, регулювання та очищення каналу за часів, коли телевізійні трансляції велися радіоканалами. 

Поруч із ним розміщений так званий блок диктора ТР-301. З двома мікрофонами на гнучкій ніжці та пультом.

Студійний магнітофон Mehlabor STM-610 для запису звуку. Працював із бобінами на магнітній стрічці шириною 1/4" (6.35 мм). Вироблявся в Угорщині з 1974 року.

Він же на відео:

Один із перших радянських телевізорів КВН-49. його діагональ 18 сантиметрів або 7 дюймів (як смартфон практично). Для збільшення зображення використовували спеціальну лінзу, усередині якої була дистильована вода або гліцерин. Назва походить від прізвищ трьох розробників — Кенігсон, Варшавський, Миколаївський, але за радянських часів його жартома називали Купив-Ввімкнув-Не працює. Працював він на лампах, і для ввімкнення йому потрібно було 30 секунд.

Так виглядала камера для перших телевізійних трансляцій. Три об'єктиви (як у смартфона прямо), дерев'яний штатив, металевий кожух.

Інсталяція, що дозволяє оцінити, як виглядала зйомка в студії в ті часи.

Студійний фотоапарат на той час виглядав так. Знімав він не на плівку, а на скляні пластинки з фоточутливим емульсійним шаром.

У музеї є ляльки, що використовувалися за радянських часів для зйомки дитячих передач. Шкода, що серед них немає Катрусі (це єдина лялька, яку я пам'ятаю з епохи телебачення часів УРСР).

Хоча Капітошку ще пам'ятаю (якщо це не хибна пам'ять, ефект Мандели ніхто не скасовував)

Приміщення основної експозиції дуже невелике.

Техніка для аудіозаписів та носії для неї. Такі диктофони можна було побачити хіба що у фільмі «Діамантова рука».

А ці носії навіть ми, майже всі, ще застали. Відеокасети форматів VHS та більш звичного для телебачення Betacam, а також оптичні диски.

Плівкові кінокамери, які використовуються для зйомок хроніки. Київ 16С-3, Красногірськ-3. Нині ці назви звучать як ностальгійна мелодія для олдів.

Тепер зображення цих аналогових камер є в цифрі та на відео в хмарі:

Більш сучасні відеокамери, проте які також вже стали давниною. Від радянських камер Репортер до «справжньої японської якості» Sony і Panasonic, всюдисущого технологічного дуету з 90-х років минулого століття.

Відеокамера Sony стандарту Betacam.

З цими камерами (і мікрофоном із «кубиком», де нанесений логотип телеканалу) можна фотографуватися на згадку. Ця приємна відмінність музею — далеко не в усіх експонати дозволяють не просто чіпати руками, а ще й позувати з ними. Якщо ви любите робити селфі, вам музей телебачення сподобається.

Наприклад, можна потримати в руках статуетку Євробачення 2016 року.

А так робили макети декорацій за часів, коли не було комп'ютерного 3D-моделювання. Усі клеїли з картону руками. Сьогодні вони мають вигляд роботи випускника художньої школи.

Мікшерський пульт Panasonic WJ-MX50 Використовувався на телебаченні, зокрема на зйомці Олімпійських ігор з 1998 по 2005 рік.

Ще одна рідкісна штука, яку було цікаво побачити живцем — студійний крановий візок для зйомок з кріслом оператора. Виготовлений ​​в Угорщині у 1976 році.

Студійна камера епохи пізнього СРСР, такі я застав у телевізійних трансляціях та записах концертів у своєму дитинстві.

Монтажний стіл ВСФ-1 зразка 1991 року. Спеціальний стіл для фінального монтажу фільму. Спеціальне підсвічування дозволяло відрізати потрібне місце у плівці, і склеїти з іншою частиною спеціальним тонким скотчем. 

А цей фотозбільшувач я пам'ятаю, доводилося користуватися, хоча навіть для мого дитинства він уже був старуватим. Він використовувався для друку фотографій і носив абсолютно неполіткоректну для СРСР назву УПА-514.

Абсолютно унікальна річ – шафа для проявлення кіноплівки. Неможливо не зависнути перед нею. Я навіть відкрив відсік для плівки, і знайшов там котушку з кінострічкою.

Поруч стоїть кінопроєктор із тієї епохи. Ця модель називається КПЛ-35 та розшифровується як кінопроєктор ламповий, для котушок діаметром 35 сантиметрів. У радянські часи над назвами не дуже заморочувалися.

Звукомонтажний стіл. На такому монтували звук для передач та фільмів. Виготовлений 1965 року в Одесі, на заводі кіноапаратури «Кінап».

Одне з останніх «чудес техніки» радянської доби: камера КТО-190, що дозволяла працювати як у телевізійній трансляції, так і з записом на відеокасету. 

Панорами Києва

Зрештою, заключна частина екскурсії – оглядовий майданчик на висоті 90 метрів над Києвом. Технічно вона знаходиться на тому ж рівні, де стоять конструкції з літерами UA, які чудово видно з землі. Світла, звичайно, було мало для камери смартфона (до джерел світла багато сотень метрів), але якихось результатів досягти все ж таки можна. Це фактично будівельний майданчик, де на такій висоті, гуляє сильний вітер. Добиратися до неї потрібно спочатку на ліфті, а потім ще один поверх на сходах. Про благоустрій не йдеться, але мені здається, що віддати її інвесторам під відкриття ресторану — це лише питання політичної волі. Краєвиди були б чудовими.

Усі фото та відео зняті камерою смартфона Xiaomi 11T Pro

Для тих, хто хоче знати більше

• Xiaomi 11T Pro: топовий процесор і повна зарядка за 20 хвилин
• Супутник, Місяць та орбітальна станція в натуральну величину: фоторепортаж із Житомирського музею космонавтики
• Історія пам'яті: який шлях пройшли технології зберігання даних від кам'яної доби до наших днів
• Історія телевізора: від механічного телебачення до сучасних панелей із самопідсвічуваними пікселями.